Ерхард проти Кейнса

У суперечках про повоєнне відновлення економіки країни постійно згадується «план Маршалла». Проектуючи майбутнє на себе, можновладці мріють про керований ними потік західної допомоги. Луганський, лондонський та інші десанти на впливові майданчики свідчать: рентне мислення є основою економічних поглядів наших «державників». 

 

Основні актори «німецького економічного дива» після другої світової війни, зокрема міністр економіки Людвіґ Ерхард, були послідовними прихильниками австрійської економічної школи з її ліберальними поглядами на соціальні явища як результат виключно мотивацій та дій людей. Роль держави вони порівнювали зі становищем арбітра на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями команд відповідно до правил, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Для побудови «соціального ринкового господарства» достатньо стежити за дотриманням вільної конкуренції, припиняти спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону та пріоритетне значення приватної власності.

 

Тодішня окупацiйна влада, англосакси, була носієм поглядів британського економіста Джона Кейнса: держава має проводити активну макроекономічну політику, створювати та згладжувати попит - на противагу вільному ринку, що регулює себе сам. Основний інструмент цієї політики – фіскальне та монетарне стимулювання, спрямоване вкладення грошей в обрані галузі та підприємства. 

 

Здавалось би, «хто за дівчину платить - той її танцює». За три роки впровадження «плану Маршалла» (1948-51) американці позичили (не подарували!) європейським країнам близько $13 млрд. З них $3.3 млрд отримала Великобританія, $1.4 млрд - Західна Німеччина. На початок 1948 року німці виробляли половину свого ж валового продукту 1936 року, за півтора роки вони вийшли на цей довоєнний рівень. Країна відновлювалась на 8% швидше за Великобританію і вже до 1955 року переможені стали жити краще переможців.  

 

Дива творять вільні люди вільних країн, не уряди, не позичальники. «Не брати участь у грі» зчитується в німецькому кейсі як базовий принцип відносин держави та приватного бізнесу. 

 

Нашi «розпорядники чужого» вважають інакше. Внаслідок цього ми спостерігаємо різке скорочення ІТ-бюджетів в приватному секторі і, водночас, розквіт держзакупівль. Бюджетні заклади та комунальні підприємства не соромляться втілювати найсміливіші бажання під час війни. Що буде після? 

 

Низка гучних скандалів про озеленення, перекладання плитки, сільські стадіони та неправильне кіно веде до простого висновку: установи, єдине вміння яких - ділити грошові потоки, мають бути розпущені. Принаймні, їх ІТ-бюджети скасовано. Для підрахунку ренти нові обчислювальні потужності не потрібні.